Полювання
З 1944 року комуністична спецслужба розгорнула широкомасштабний оперативний захід, спрямований на пошук членів ОУН і особисто Романа Шухевича. Відповідні завдання пізніше було покладено на створене у січні 1947-го Управління 2-Н МДБ УРСР, 1-й відділ якого вів розшук лідерів українського підпілля. В цілому по Україні не менш 700–800 оперативних працівників одночасно брали участь у пошуках командарма УПА. Характерно, що тричі надходила інформація про ліквідацію «Вовка». Вона виявилася неточною, а тому пошуки тривали.
Вимагало неабияких зусиль забезпечити конспірацію командарма. І були люди, які цим опікувались. Наприклад, К.Ратич, співробітник СБ ЦП, свого роду персональний конструктор бункерів для Шухевича. Велику роль відіграла Галина Дідик, яку ми вже згадали. Народилася вона у 1912 році у селі Шибалин Бережанського району на Тернопільщині, з 1930-го була в оунівському підпіллі, самовіддано працювала в Українському Червоному Хресті — медичній мережі українського підпілля. У 1939 році її заарештували працівники Бережанського районного відділення НКВС, однак згодом звільнили. У 1944-му вона перейшла на нелегальний стан, у 1945-му її відрядили до групи забезпечення «зверхника Тура».
Г.Дідик забезпечила не менш як півтора десятка місць укриття командарма. У зв'язку із погіршенням здоров'я Шухевича (почалися набряки ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945–1946 року Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові. Навесні 1946 року Шухевич пішов у Рогатинські ліси, де діяв Рогатинський особливий окружний провід, спеціально створений як база для укриття керівного складу підпілля Галичини. З того часу «Тарас Чупринка» залежно від сезону змінював місця укриття. Наприклад, взимку наступного року (і до квітня 1947 року) він перебував на конспіративній квартирі села Княгиничі Букачівського району на Станіславівщині. Тут ним опікувалася ще одна зв'язкова Ольга Ільків («Роксоляна»), дружина стрийського районного провідника ОУН, який загинув у 1947 році.
Незважаючи на добру фізичну підготовку Шухевича, умови підпілля і психічне перевантаження давалися взнаки — міокардит, гіпертонія, ревматизм. Неодноразово командарму довелося (зрозуміло, із фальшивими документами) звертатись до львівського лікаря Блея. За забезпечення медикаментами відповідала Любов Микитюк — наречена члена ЦП Петра Федуна, яка працювала у Львівському медінституті.
Ті, хто дивився фільм режисера Олеся Янчука «Нескорений», присвячений Шухевичу, напевно запам'ятали одну з початкових сцен, де командарм разом із зв'язковою перебуває в Одесі. Шкода лише, що автори фільму в цій частині (як, до речі, і в багатьох інших сценах стрічки) нічого не пояснили глядачеві: як це, головнокомандувач УПА, підпільник — і відпочиває на курорті?
Справді, Роман Шухевич через стан здоров'я разом із Галиною Дідик у липні 1948-го перебував на Лермонтовському курорті в Одесі. Вони придбали курсовки на ім'я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом'як. Відвідували провідного кардіолога професора Сигала. Йдучи на процедури, завжди брали із собою отруту і по черзі приховували пістолет. Та більше, у червні наступного 1949 року вони знов повторили небезпечну подорож до «жемчужины у моря».
Зрозуміло, це був величезний ризик, але диктувався він станом здоров'я Шухевича, а успішний результат двох подорожей підтверджував його справжній талант конспіратора.
У своїх спогадах про батька Юрій Шухевич згадує ще двох зв'язкових — Катерину Зарицьку і Дарку Гусяк, з якими (як і з Галиною Дідик) доля зведе його пізніше в ув'язненні. Псевдо першої — «Монета». Дочка професора математики, вона вступила до ОУН ще у 1932-му, а через два роки була засуджена як власниця конспіративної квартири, що на ній переховувався Григорій Мацейко — вбивця міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Вони були ідейно близькі з Шухевичем, а з весни 1945-го їхні стосунки переросли у справжнє кохання. Зарицька координувала роботу особистих зв'язкових командарма і осіб, що утримували конспіративні квартири. Вперше її заарештували у 1945-му, але їй вдалося втекти. Вдруге «Монету» затримали 21 вересня 1947 року у Ходорові. При цьому вона чинила опір і застрелила оперативного працівника. У листопаді 1948 року Особлива нарада МДБ СРСР засудила її до 25 років тюремного ув'язнення, яке у 1969-му замінили на виправно-трудову колонію. На волю вона вийшла у 1972 році, а у 1986-му померла.
Нарешті — Дарка Гусяк («Нуся»). За словами Юрія Шухевича, саме вона «стала невільним винуватцем провалу Романа Шухевича». Дарка також була зв'язковою і виконувала відповідальні доручення (наприклад, виїздила до Москви з метою встановлення контактів з посольством США). Її схопили прямо на вулиці у Львові 2 березня 1950 року, відібравши зброю й отруту. Вона вперто відмовлялась давати свідчення, хоча її катували, а потім на її очах побили рідну матір. Не дивлячись на це і на тортури, вона мовчала, хоча після допитів потрапила до так званої лікарняної камери.
Після одного з допитів у цій камері вона зустріла знайому. Вона також була із слідами побиття, але вже нібито виходила на волю і була готова передати записку від Дарки. Так і сталося. Гусяк написала записку, як потім з'ясувалось, фатальну для Шухевича. Ось вона:
«Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в'язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася.
Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі.
М. (Йдеться про «Монету», тобто про К.Зарицьку. — Авт.) приводили на очну ставку, вона героїня, тому що трималася 5 місяців.
Цілую. Нуська.
Про мене дуже багато знають, а основне питання — це про ШУ і ДІ (Тобто про Шухевича і Дідик. — Авт.).
Мене захопили шестеро і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута».
Далі «Нуся» пояснила, що записку слід передати Наталі Хробак у село Білогорщі Брюховицького району Львівської області і докладно описала, де знаходиться її будинок. Знайома з камери насправді була агентом МДБ «Розою», а «сліди побиття» — звичайним гримом.
Так стало відомо, де переховується головнокомандувач УПА. До його загибелі залишилося зовсім небагато часу.
Операція
Оскільки інформація, видобута «Розою», сумніву не підлягала, миттєво був розроблений «План чекістсько-військової операції по захопленню або ліквідації «Вовка». Цей унікальний документ у одному примірнику передбачав проведення операції на світанку 5 березня 1950 року:
«Для проведення операції:
а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД (стрілецької дивізії. — Авт.) ВВ (внутрішніх військ. — Авт.) МДБ, штабу українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.
б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бобрковського районів Львівської області у кількості 600 осіб і зосередити на п'яту годину 5 березня ц.р. у дворі УМДБ Львівської області.
в) Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандувка і лісного масиву».
Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, прибулий з Москви генерал-лейтенант Павло Судоплатов, начальник ВВ МДБ Українського округу генерал-майор Фадєєв і начальник УМДБ Львівської області полковник Майструк.
Все було зроблено за планом, а 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич. Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою капітана П-на затримала і нашвидкуруч допитала. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.
Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників управління 2-Н УМДБ підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була опізнана як Дідик. Як сказано в одному із звітів, їй було «категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя».
Дідик відмовилась це зробити. Тоді у будинку розпочався обшук. До речі, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Однак вона встигла прийняти стрихнін і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли. Вона не померла, оскільки її негайно повезли до реанімації. Її вилікували і знов піддали жорстоким допитам. Майже 21 рік вона була в ув'язненні, згодом — на поселенні у Казахстані. Повернулась в Україну, мешкала в селі Христинівка на Чернігівщині, де померла у грудні 1979 року.
Однак повернімося до подій у Білогорщі. Шухевич перебував у будинку Ганни Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев'яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим. У принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку. Ось як це описано в одному із звітів:
«Під час обшуку з-за дерев'яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли.
У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМДБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на площадці сходів було вбито.
Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз.
У цей час сержант П-к, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита».
Ось тут і починається найнезрозуміліше в історії загибелі Романа Шухевича.
Останнє слово сказав «Вальтер»
У 1950 році в українській емігрантській пресі з'явилися численні некрологи у зв'язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Однак жодних подробиць його загибелі не подавалося.
Василь Охримович, який, перебуваючи у підпіллі, підготував рукопис брошури про Шухевича під назвою «Перший серед рівних», писав, що «напевно ніколи не стануть відомі точні дані про обставини, які призвели до нападу військ МДБ на його квартиру в Білогорщі 5 березня 1950 р. У всякому разі не спритність і не переваги більшовицької поліції відіграли тут свою роль, а безмежна довіра людям з боку генерала».
У книзі Петра Мірчука «Роман Шухевич» (Торонто, 1970) зазначалося, що командарм та його охорона «боронилися до останнього патрона», хоча у ніч напередодні загибелі Шухевич відпустив свою охорону (11 осіб на чолі з Михайлом Зайцем — «Влодком») у Карпати і залишився один із Галиною Дідик.
У збірнику «Шляхами чекістської долі» (виданий у Києві у 1988 році) Шухевич гинув від руки сержанта Мухітдінова. Перед цим командарм накинувся на офіцера-чекіста. Тепер зрозуміло, звідки взялася ця версія, — прямо із службового звіту.
У березні 2000 року в одній з київських газет були надруковані спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузєєв привів його до гаража Львівського обласного управління МДБ, де він побачив тіло свого батька: «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правому боці обличчя було видно слід кулі, а під грудьми було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. «Значить, застрелився», — подумав я».
Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича, якщо він, як випливає з документів, зчепився з полковником? Запитання, звісно, риторичне.
Ще більше ми були здивовані, коли звернули увагу на те, що у документах подаються два різних прізвища сержанта, який нібито застрелив Шухевича. Те, що було зроблено так званий контрольний постріл, також малоймовірно, оскільки відомо багато випадків, коли менш значних діячів ОУН і УПА в разі поранення намагалися врятувати (часом на руках несли) за будь-яку ціну з метою добути необхідну інформацію. Наприклад, у 1948 році для того, щоб врятувати волинського підпільника, який двічі (!) вистрелив собі в голову при затриманні, було викликано з Києва до Луцька головного нейрохірурга Українського округу внутрішніх військ.
Отже, версію про те, що сержант мав снайперський талант, ми відкинули. Ймовірніше те, що Роман Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою. Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із «Вальтера» кулю у скроню.
Тепер усе це потрібно було якось пояснити. Ось як пояснює для себе все це один з героїв у згаданій книзі «Шляхами чекістської долі»:
«Шовкуненко сидів на порозі і намагався зрозуміти, чому не пощастило взяти Шухевича живим, де промахнувся він особисто, а де — його помічники.
З одного боку, це ніби успіх, — билася думка. — Ліквідовано небезпечного бандитського ватажка. З іншого, ліквідацією Шухевича завдання боротьби з бандитськими ватажками не вирішене: ще сидять по схронах його поплічники, зокрема «Петро» і «Кандиба», лишилися зв'язкові, через яких Шухевич підтримував контакти з закордоном».
Якщо врахувати те, що під прізвищем Шовкуненка виведено реальну особу — полковника Шорубалка, то логіка наведених міркувань десь наближається до справжньої. Ось тоді і було прийнято рішення списати все на якогось сержанта, який зіпсував своїми пострілами блискучий задум. Однак і начальство відреагувало відповідно. Сержант одержав подяку і премію у 1000 рублів. Однак жодної урядової нагороди за ліквідацію самого Шухевича ніхто не отримав.
Як ми вже зазначили, тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МДБ, де його показали не лише синові, а й Катерині Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також одному з колишніх провідників ОУН на Прикарпатті Зиновію Благому (псевдо «Шпак»). Усі вони впізнали в убитому командарма УПА.
Єдиною «втіхою» для МДБ стало те, що на конспіративній квартирі Шухевича виявили чимало цінних оунівських документів, зокрема, секретну інструкцію «Оса-1», вказівки для учасників оунівського підпілля, які легалізувалися, інструкцію про організацію інформаційної служби у містах і селах з метою виявлення агентури МДБ, а також для збирання інформації, окремі записки Шухевича, в яких згадано про розходження між закордонним Проводом і ЦП, що діє в Західній Україні, та ін. Крім того, захоплені зв'язкові Шухевича зрештою були змушені дати свідчення, назвали 105 явочних квартир, з яких три десятки були у Львові.
І останнє. Готуючи цю публікацію, ми прагнули віднайти документальні свідчення про місце поховання Романа Шухевича. На жаль, ці спроби не принесли результатів, хоча ми уважно вивчили матеріали про розшук його органами держбезпеки та про обставини загибелі. Ми намагались розшукати свідків тих подій. На жаль, тодішній комендант управління МДБ Львівської області (а саме на комендантські підрозділи покладалися «розстрільні» доручення) помер у 1991 році.
Схоже на те, що тіло Романа Шухевича було просто знищено, але де тоді акт про це? Цим запитанням і закінчимо, сподіваючись, що можливо хтось із ще живих сучасників тих подій відгукнеться на цю публікацію і допоможе віднайти останній земний прихисток головнокомандувача УПА.
Автор: Дмитро Вєдєнєєв, Юрій Шаповал